2. Єдність чуттєвого і раціонального в пізнанні. Пізнання — вища форма відображення. Розкриваючи закони дійсності, пізнання в ідеальній формі відтворює предмети і явища в усій різноманітності їх властивостей. Це виявляється можливим тому, що пізнавальна діяльність людини ґрунтується на її предметно-чуттєвій, матеріальній практиці — діянні. Людина нічого не може знати про предмети і явища зовнішнього світу без того матеріалу, який одержує від органів чуття, тому чуттєве пізнання є необхідною умовою і невід'ємним аспектом пізнання. Це чуттєве пізнання проявляється в трьох формах: відчуття, сприймання і уявлення. Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів або явищ матеріального світу, що безпосередньо впливають на органи чуття: кольори, форми, запахи, смаки та ін. Сприймання — це цілісний образ матеріального предмета, що безпосередньо впливає на органи чуття. Так, зорове сприймання дерева, що росте під вікном, або книги, що лежить на столі, слухове сприймання музичної мелодії тощо. Уявлення — це чуттєвий образ предмета, що в даний момент не сприймається, але сприйнятий раніше в тій чи іншій формі. Так, уявлення про людину, з якою доводилося зустрічатися раніше, або про предмет, що є в приміщенні. Роль чуттєвого відображення дійсності в забезпеченні всього людського пізнання надто значна: по-перше, органи чуття є єдиним каналом, що безпосередньо зв'язує людину із зовнішнім предметним світом; по-друге, без органів чуття людина не здатна взагалі ані до пізнання, ані до мислення. Втрата частини органів чуття утруднює, ускладнює пізнання, але не перекриває можливостей (це пояснюється взаємною компенсацією одних органів чуття іншими, мобілізацією резервів в діючих органах чуття спроможністю індивіда концентрувати увагу, волю тощо). По-третє, раціональне базується на аналізі того матеріалу, що дають органи чуття. Регулювання предметної діяльності здійснюється, насамперед, за допомогою інформації, що одержують органи чуття. Органи чуття дають той мінімум первинної інформації, що виявляється необхідною для різностороннього пізнання об'єкта, щоб розвивати наукове знання. Однак чуттєве пізнання дає знання лише про зовнішні властивості предметів, про окремі конкретні речі. Практична ж діяльність зіштовхує людину з різноманітними властивостями предметів. Людина прагне до узагальнення сприйнять і уявлень, до проникнення в суть речей, до пізнання законів природи і суспільства. А це неможливо без абстрактного мислення.На відміну від чуттєвого пізнання, мислення відображає зовнішній світ в абстракціях. Абстрактне раціональне мислення здатне узагальнювати безліч однорідних предметів (меблі, будинок, овочі, війна, політика тощо), виділяти найважливіші властивості, розкривати закономірні зв'язки, відображати дійсність в узагальнених образах шляхом оцінки. Особливостями абстрактного мислення є: по-перше, те, що мислення відображає дійсність в узагальнених образах. На відміну від чуттєвого пізнання, мислення абстрагується від одиничного (окремого), виділяє в предметі загальне, що повторюється, істотне. Виділяючи загальні ознаки, притаманні всім студентам, молоді, створюємо абстрактний образ студента з притаманними узагальненими якостями (професіоналізм, висока загальна культура, мужність, рішучість, принциповість тощо). Узагальнюючи одержані знання, люди шляхом абстрактного мислення відкривають закони природи, суспільства і пізнання, проникають в суть явища, встановлюють закономірний зв'язок між ними. По-друге, те, що мислення — процес опосередненого відображення дійсності. За допомогою живого споглядання пізнаємо лише те, що безпосередньо впливає на органи чуття. Людина бачить березовий гай, чує спів птахів, вдихає пахощі квітів. Завдяки абстрактному мисленню одержуємо нові знання не безпосередньо, а на основі вже наявних знань, тобто опосередковано. Знання, одержане з уже наявних знань, без звернення в кожному конкретному випадку до досвіду, до практики, називається вивідним, а сам процес одержання — виведенням. Одержання нових знань шляхом виведення широко застосовується в пізнавальній діяльності людини. Мислення нерозривно зв'язане з мовою. Яка б думка не виникла в голові людини, може виникнути і існувати лише на базі мовного процесу, у словах і реченнях. За допомогою мови люди висловлюють і закріплюють результати розумової праці, обмінюються думками, добиваються взаємного розуміння. Мислення — процес активного відображення дійсності. Активність характеризує весь процес пізнання, але, насамперед, абстрактне мислення. Створюючи абстракції, людина перетворює знання про предмети дійсності, відволікається від них, оперує ідеальними образами, висловлюючи їх не тільки засобами природної мови, але й символами формалізованої мови, яка відіграє особливу роль в сучасній науці. Отже, узагальнений і опосередкований характер відображення дійсності, безперервний зв'язок з мовою, активний характер відображення — такі основні особливості абстрактного мислення. Існують і форми абстрактного мислення: поняття, судження, умовивід. Поняття — це форма мислення, в якій відображаються суттєві і віокремлювальні ознаки предмета або класу однорідних предметів. Виділяючи характерні ознаки одного предмета або загальні ознаки, що повторюються у групі предметів, створюємо поняття предмета А як деяку сукупність його суттєвих ознак а, в, с, сі та ін., так чи інакше зв'язаних один з одним. Різноманітні предмети відображаються в мисленні людини однаково — як певний зв'язок їх суттєвих ознак, тобто у формі поняття. Судження — це така форма мислення, в якій шляхом поєднання понять будь-що утверджується або заперечується про предмети чи явища. Так, «місто Запоріжжя розташоване на березі Дніпра», «F-15 — основний тактичний винищувач військово-повітряних сил США». Структура судження така: S — Р, де S (суб'єкт) — предмет судження і Р (предикат) — поняття про ознаки предмета, знак «-» — позначка зв'язку між ними. Під S і Р можна розуміти будь-які предмети та їх властивості, під знаком «-» — будь-який зв'язок (і позитивний, і негативний). Отже, судження є певний спосіб відображення відносин предметів дійсності, висловлений у формі утвердження або у формі заперечення. Умовивід — форма мислення, в якій з одного або декількох суджень на підставі певних правил одержується нове судження, з необхідністю чи певною мірою імовірності наступне з них. Структура всякого умовиводу включає посилки, висновки і логічний зв'язок між посилками і висновками. Посилками умовиводу називаються початкові судження, з яких виводиться нове судження. Висновками називається нове судження, одержане логічно з посилок. Логічний перехід від посилок до висновків і називається висновком. Умовивід за своєю структурою складніша форма мислення, аніж поняття і судження. Поняття і судження входять в умовивід як елементи. Отже, абстрактне мислення у формі понять, суджень і умовиводів дає можливість повніше і глибше пізнати об'єктивний світ, розкрити найважливіші, суттєві сторони, зв'язки, закономірності дійсності. Проблема відповідності знань об'єктивної реальності відома у філософії як проблема істини. Питання: що таке істина є, по суті, питанням про те, як взаємодіє знання із зовнішнім світом, як встановлюється і перевіряється відповідність знань і об'єктивної реальності. Проблема істини є проблема достовірного, правильного, адекватного (від лат. adaequatus — прирівняний) знання, сформульована і усвідомлена ще в Стародавній Греції. В чому ж суть істини? Елеати і софісти сумнівалися в тому, що знання людини, особливо чуттєві, дають вірні відомості про навколишній світ, правильно відображають. Платон наполягав, що можливі лише знання про вічні і незмінні ідеї, а відомості про чуттєвий світ, тобто думки, недостовірні. Тому і виникла проблема встановлення відповідності між знаннями і об'єктивними явищами. Така відповідність одержала у філософії назву істини. Аристотель писав: «Істину говорить той, хто вважає роз'єднане роз'єднаним і зв'язане — зв'язаним, а неправдиве — той, хто думає протилежне тому, як стоїть справа з речами». Аристотель сформулював класичну концепцію істини, що збереглася до сучасності. За концепцією, істина — це відповідність не між окремими поняттями і об'єктивними явищами і процесами, а між певними твердженнями, тобто судженнями і висловлюваннями, і об'єктивним станом справ. Справді, поняття «парне число», «закон тяжіння», «тюфтельки», «спин» самі собою не неправдиві і неістинні. Однак твердження, включаючи ці поняття, наприклад, «всі парні числа діляться на п'ять без залишку», «закон тяжіння не перешкоджає польоту реактивних літаків», «спин — особлива фізична характеристика деяких елементарних часток», «тюфтельки виготовляються з легованої сталі», можуть бути неправдивими або істинними. Так, парні числа і тюфтельки твердження неправдиві, тоді як закон тяжіння і спин істинні. Поняття, судження і умовиводи, за допомогою яких висловлюються знання про навколишній світ і про самих себе, є не тільки відображенням навколишнього світу, але й продуктом діяльності. Отже, в знаннях є щось, що залежить від людини, що їх виробляє, тобто суб'єкта пізнання. Оскільки ж знання відображають об'єктивний світ, є в них і такий зміст, що ані від людини, ані від людства не залежить, і, отже, залежить лише від об'єктивного світу. Тут можна ввести поняття «об'єктивна істина», під якою розуміється зміст людських знань, незалежних від свідомості і волі людей, і відповідно відображуваним предметам, явищам матеріального світу. Твердження, що вода при нормальному тиску і температурі +100° за Цельсієм кипить і перетворюється на пар, є об'єктивною істиною. Хоча те, що вимірюємо температуру кипіння за шкалою Цельсія, а не за шкалою Фаренгейта або Реомюра, залежить від людини, тоді як сам факт кипіння і перетворення води на пар ані від людини, ані від людства не залежить. Істинне знання і сам об'єктивний світ розвиваються. В Середньовіччя люди вважали, що Сонце і планети обертаються навколо Землі. Це неправда чи істина? Те, що людина спостерігала рух світила з єдиного «спостережного пункту» — Землі, приводило до неправдивого висновку про те, що Сонце і планети обертаються навколо неї. Тут видима залежність знань від суб'єкта пізнання, але в такому твердженні і зміст, незалежний ані від людини, ані від людства, а саме знання про те, що планети Сонячної системи рухаються, полягало зерно об'єктивної істини. В ученні Миколи Коперніка стверджувалося що центром планетарної системи є Сонце, а планети і Земля обертаються навколо Сонця концентричними колами. Тут уже частка об'єктивного змісту значно вища, аніж в колишніх уявленнях, але далеко не все повністю відповідало об'єктивній реальності, бо не вистачало астрономічних спостережень. Кеплер, спираючись на спостереження свого вчителя Тихо Браге, показав, що планети обертаються навколо Сонця не колами, а еліпсами. Це ще істинніше, ще вірніше знання. Сучасна астрономія обчислила траєкторії і закони обертання планет ще точніше. Отже об'єктивна істина історично розвивається. З кожним відкриттям її повнота зростає. Форму вираження об'єктивної істини, залежну від конкретних історичних умов, що характеризують ступінь її точності, суворості і повноти, що досягнута на такому рівні пізнання, називають відносною істиною. Отже, весь розвиток людського пізнання, в тому числі і науки, є постійна зміна одних відносних істин іншими, що повніше і точніше висловлюють об'єктивну істину. Процес пізнання є дедалі більш і більш повне і точне пізнання об'єктивної істини. Повне, точне, всебічне, вичерпне знання про будь-яке явище називають абсолютною істиною.
Виникає запитання: «чи можна досягти і сформулювати абсолютну істину?». Агностики на це питання відповідають негативно, посилаються на те, що в процесі пізнання справу мають лише з відносними істинами. Кожна з них, розмірковують агностики, виявляється іноді не повністю точною і повною, як в прикладі із Сонячною системою. Отже, вичерпне знання недосяжне. Метафізики вважають, що абсолютну істину можна пізнати і висловити в якийсь момент діяльності раз і назавжди. Часто здається, що в дуже простих випадках досягти абсолютного знання можна. Хіба не абсолютна істина твердження: Київ — столиця України! Але чи дасть це твердження вичерпне знання про чисельність населення Києва, про площу, кількість будинків, про те, коли Київ став столицею України тощо? Навіть якщо такі відомості вказати на якусь конкретну дату, через певний період дані виявляться неточними. От і виходить, що абсолютна на перший погляд істина насправді є істиною відносною, бо не має повного, вичерпного, раз і назавжди вірного знання про столицю. Чим складніше те чи інше явище, тим важче досягти абсолютної істини, тобто повного, вичерпного знання про явище. І все ж таки абсолютна істина існує, її треба розуміти як ту межу, до якої прагне людське пізнання. Кожна відносна істина — це сходинка, крок, що наближає до певної мети. Отже, відносна і абсолютна істини — це лише різні рівні, або форми, об'єктивної істини. Знання завжди відносне, бо залежить від рівня розвитку суспільства, техніки, стану науки тощо. Чим вище рівень пізнання, тим повніше наближаються до абсолютної істини. Але процес може тривати нескінченно, бо на кожному етапі історичного розвитку відкриваються нові сторони і властивості в навколишньому світі і створюються дедалі повніші і точніші знання. Такий постійний процес переходу від одних відносних форм об'єктивної істини до інших - найважливіший прояв діалектики в процесі пізнання. Кожна відносна істина містить в собі частку абсолютної. І навпаки, абсолютна істина — це межа нескінченної послідовності істин відносних, тобто можна сказати, що будь-яка істина абсолютно-відносна. Точне врахування всіх умов, в яких перебуває об'єкт пізнання, допускає конкретність істини. Конкретність це властивість істини, основана на знанні реальних зв'язків, взаємодії всіх сторін об'єкта, головних суттєвих властивостей, тенденцій розвитку. Так, істинність або хибність тих чи інших суджень не може бути встановлена, якщо не відомі умови місця, часу і т. п., в яких сформульовані. Судження, що вірно відображає об'єкт в таких умовах, стає неправдивим до того ж об'єкта в інших обставинах. Наприклад, судження «вода кипить при 100 ° за Цельсієм» істинне лише за умови, що йдеться про звичайну воду і нормальний тиск. Це положення втратить істинність, якщо взяти так звану важку воду або змінити тиск. Що дає людям гарантію істинності їх знань, служить підставою для відокремлення істини від обману і помилок? Ще Іммануїл Кант писав: «... все питання в тому, щоб знайти загальний і вірний критерій істини для всякого значення». Кожний об'єкт поряд із загальними рисами наділений і індивідуальними особливостями, має свій унікальний контекст життя. За таких умов поряд з узагальненим потрібен і конкретний підхід до об'єкта: немає абстрактної істини, істина завжди конкретна. Чи істинні, наприклад, принципи класичної механіки? Так, істинні стосовно до макротіл і порівняно невеликих швидкостей руху. За такими межами принципи механіки перестають бути істинними. Принцип конкретності істини вимагає підходити до фактів не з загальними формулами і схемами, а з урахуванням конкретної обстановки, реальних умов. Відомі філософи Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Готфрід Лейбніц пропонували брати за критерій істини ясність і чіткість мислимого. Ясно те, що відкрите для спостережливого розуму і з очевидністю визнається, не викликаючи сумніву. Так, істиною є «квадрат який має чотири рівні сторони». Таке розуміння критерію істинності спирається на віру в силу логіки мислення, достовірність сприймання реальності. Однак служити єдиним критерієм істини не може. Бо що могло бути більш ясним і очевидним, ніж непорушність Землі! І тисячоліттями людство не мало сумніву. Висувався і такий критерій істини, як загальна значимість: істинно те, що відповідає думці більшості. Проте ще Демокріт говорив, що питання істинності не вирішується більшістю голосів. З історії науки відомо, що першовідкривачі, як правило, відстоюючи істину, виявлялися самотніми. Існує в деяких філософських системах і такий критерій істини, як принцип прагматизму, що визначає значення істини її практичною корисністю. «Істиною прагматизм визнає те — і це єдиний критерій істини, — вказував Уїльям Джеме — що краще всього «працює» на людину, веде людину, що більш за все підходить до кожної частини життя і поєднано з усією сукупністю досвіду, — причому нічого не повинно бути опущене. Якщо релігійні ідеї виконують ці умови